Перейти до вмісту

Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/188

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Вуха в Бекіра палали, як жар, голос тремтів од обурення, і в очах стали сльози.

Рустем не вірив. Чи ж може бути?

— Ти таких думок, як я? Ти так сказав йому в вічі? Плюнув в лице? Ти втратив службу і все через мене? Ей, слухай, ти!..

Рустем вхопив Бекіра за плечі і дививсь йому в вічі, немов не вірив, що цьому правда.

— А що ж твій Стамбул? Ти ж не зібрав ще грошей? Як ти поїдеш?

Бекір мотнув головою й зневажливо цмокнув.

— Ч-чорт його знає!.. Я не поїду. От ти ж не їдеш… і Джіафер. Я буду з вами… Ч-чорт його знає — мені з вами найкраще…

Очі в нього стали ще більші і блищали од сліз.

Рустем тремтів. Чув, що ввійшло щось у груди велике, радісне, тепле — і било в серце, як хвиля…

— Джіафере, ти чуєш? Ти чуєш, Джіафере? — гукав. — Він таких думок, як ми… Він наш. Покинув службу лиш через мене, він став за мене тоді, як другі… Ти чуєш?

Джіафер осміхався.

— Ну, от бачиш, зерно не все гине, не скрізь його глушить бур'ян. Та що тобі з того: ти ж однаково їдеш…

Бекір підвів на Рустема здивовані очі.

Тоді Рустем вхопив Бекіра за плечі і, показуючи на Джіафера, скрикнув:

— А ти йому не вір… чуєш, не вір йому… Я нікуди не їду…

І коли так стояли всі троє, схвильовані і радісні, у вікна знадвору прилинув спів.

Жалібний, дикий, розпучливий спів мінаретів.

Він линув під небо, падав на землю, бився між гонами і плакав, і кликав усіх правовірних прийти до Аллаха благати рятунку…

 
22 жовтня 1904 р.
Чернігів