Перейти до вмісту

Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/350

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ


Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.

Не знати, — чи то вічний шум Черемоша і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері[1], чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бішеня.

Туго росла дитина, а все ж підростала і не стямилась навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і невідоме нікому, або без причини кричить. Гачі[2] на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить.

Тоді мати виймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люто гукала:

Ігі на тебе! Ти обмініннику! Щез би у озеро та в тріски!

І він щезав.

Котивсь зеленими царинками[3], маленький і білий, наче

  1. Безлісній горі.
  2. Штани.
  3. Царинка — обгорожений сінокіс близько од оселі.