Це було 15 серпня. Псяча Зоря піднялась на небі найвище, і був поганий на загал день. Поминаю, що ми мусіли веслувати ввесь день без перерви, щоб надробити блуканину попереднього дня, але сонце жарило страшно, не було чим дихати і почала появлятись болотяна горячка.
Ми вже від Володимира не мали води. Це — погане почуття, плисти по воді, мати її під і навколо себе, а не мати води, такої доброї води. Бо кругом болота і, хоч як хотілось пити, пити її було годі.
Червачинський перший почав горіти. За ним ще дехто, а в усіх було видно зміну, хоч ніхто до того не признавався, та всі вони мали горячку.
Ще гірше було з їдою. Останки хліба зїли ще ночуючи в Сільці, а блукаючи відтак весь день не стрічали нігде людей, деб можна щось дістати. В Маркоставі, хоч і до села ходили, так в селі хліба вже давно не бачили, на новий ждали. Хоч і ночували ми в млині, так млин ще не молов, ще не було що. Погано було пити пісне какао на стоячій воді без хліба.
Так ми і поплили. Руки машинально тягнули весла, лиш немащені окуття скрипіли під такт ударів, лиш очі горіли, уста пекли, ми їхали.
Тільки від часу до часу ставав дехто, клав весло до середини й скакав у воду.
