сто, а за́йдеш чорт знає куди! Хотілось би чоловікові „не стояти на путі грішників, не ходити на совіт нечестивих, не сидіти на сідалищі губителей”, так що ж? Не всякому рівнятись із божим чоловіком. У того й думка й серце „у законі Господньому, поучається він закону Божому день і ніч”; а в такого ледачого, як я, хоч би думка і так і сяк, так серце не туди тягне…
— Куди ж тебе тягне серце? — спитав Петро. — Невже котюга знов думає про сало, да́рмо що натовкли вже пикою об лаву?
— Пфу! — аж плюнув з досади запорожець. — Ти йому образи́, а він тобі луб'я! Голодній кумі хліб на умі. Згинь ти з своїми бабами! Доволі чоловікові і без них смутку.
— Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло серце? — каже Петро.
— Куди б воно мене тягнуло! — каже запорожець, та й здихнув так важко, що Петро аж усміхнувсь: думав — яка вже нова вигадка.
А Кирило Тур мов і не чує його сміху; смутно похилив голову, ніби й забув на товариша, та й почав собі читати на пам'ять із Єремії (Петро слухаючи аж здивувавсь).
„Чрево моє, чрево моє болить мені, смущається душа моя, терзається серце моє. Не умолчу, яко глас труби усли́шала душа моя, вопль рати і діди. Доколі зріти і́мам біжащих, слишащ глас трубний? Понеже вожді людей моїх синове буйнії суть і безумнії; мудрі суть, єже творити злая; благо же творити не познаша…”
— Ух! — каже здрігнувшись. — Братіку, мені не зна́ть що показалось… Проклятий прочухан зачинає кидать мене в трясцю. Та ось і моя хата. Засну, так усе минеться.
Приїжджають до хати, а назустріч їм вибігають мати і сестра Кирилова. Як же то зраділи сердечнії, то й розказати не можна! Одна бере за поводи коня, друга тягне запорожця з сідла, а він тільки всміхається.
