треба кому з молодого козацтва, чи не треба чого у Війтовцї, іде за сто верст, аби тілько побачити, що там за дочка в сотника Таволги, що там за Орися, що всюди про неї мов у труби трублять! Та не багато з того виходило користи. Якось не було козацтву приступу до неї з залицянєм. Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не знаю; а знаю, що було вернеть ся иньший крутиус із Війтовець та й ходить, мов неприкаяний. Спитає його про Орисю товариш…
„Шкода,“ каже, „брате, нашого повабу й залицяня! Не для нас зацьвіла ся квітка! Може, хто й застромить її собі за високу шапку, тілько той буде не з нашого десятка.“
А товариш похитає мовчки головою та й подумає: „Отже занапастила козака!“
А Орися була вже не дитина, вирівнялась і викохалась, як біла тополя в левадї. Подивить ся було на її старий сотник, подивить ся на її пишний зрост і хорошу вроду, порадуєть ся батьківським серцем, що дождав на старість собі такої
