Певно нераз тобі доводило ся, шановний читачу, вичитувати в критичних статях та оцїнках такі осуди, як: отсе місце вийшло вельми поетичне, мова у сего автора вельми мельодийна, або навпаки: в тих віршах нема й слїду поезиї, проза сего автора суха, мертва, рапава, вірш деревляний і т. д. І коли ти не привик без думки повторяти чужі осуди або хоч бажав виробити ясне виображінє про те, що властиво значать оті критичні фрази, яким способом критик дійшов до свойого осуду і як міг би його виправдати перед скрупулятним трибуналом, то нема що й казати, твоє бажанє було даремне. Критик не говорив тобі нїчого більше, не мотивував свойого суду, або в найлїпшім разї вдовольняв ся тим, що приводив пару віршів або пару рядків прози з критикованого автора, додавав від себе пару окриків в родї: ось як сей пише, або: ну, що сказати про такий уступ! — і лишав тобі самому до волї осудити, як же властиво пише той автор і що справдї сказати про сей або той уступ. А властиво нї! Він не лишав тобі сего до волї, а всею своєю арґументациєю силкував ся з гори накинути, суґґестувати тобі свою думку. Не можна робити йому з сего закиду. Очевидно, кождий, хто пише, чинить се в тім намірі, щоби піддати, суґґестувати другим якісь думки, чутя, виображіня, тілько що один уживає для сеї цїли поетичної форми, другий наукової арґументациї, третій критики. Правда, кошти продукциї суґґестуваня на сих трох шляхах досить не однакові. Поет для доконаня суґґестиї мусить
Сторінка:ЛНВ 1898 Том 1 Книжки 1-3.djvu/404
Цю сторінку схвалено
Із секретів поетичної творчости.
I. Вступні уваги про критику.
