ваєть ся нераз і у Шевченка. Він дуже часто обертаєть ся до своїх „дум“, як до якихсь істот окремих від него, обдарованих власною волею.
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині!
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годинї!
Прилїтайте, сизокрилі
Мої голубята,
Із за Днїпра широкого
У степ погуляти. (Кобзарь II, 8).
Таких місць у „Кобзарі“ чимало; їх можна би взяти за образові реченя, за конвенціональні звороти, як би вони не появляли ся надто часто власне в пізнїйшій добі Шевченкової творчости, в тих єго лїричних творах, де він добував найглибших, найсердечнїйших тонів, де був свобідний від усеї конвенціональної фразеольоґії. Ще виразнїйше бачимо се в вірші „Муза“, котру поет величає своєю матїрю і вчителькою:
Моя порадонько сьвятая,
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене! В ночи
І в день і в вечері і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду! (Кобзарь II, 73).
Ми зупинили ся на сих сьвідоцтвах самих поетів про процес поетичної творчости троха довше головно через те, що кому-ж лїпше й тямити в сьому дїлї, як не самим творцям? Постороння обсервация тут майже неможлива; наука мусить в такім разї зібрати поперед усего сьвідоцтва перворядних сьвідків і доповнивши їх подекуди по змозї, повинна взяти ся до вияснена самого факту.
Поперед усего мусимо сказати: сам факт, що в такій високій та скомплїкованій псіхольоґічній дїяльности, як поетична творчість, несьвідомий елємент може грати важну чи навіть головну роль, належить до досить нового наукового надбаня. Для фільозофів раціоналїстів XVIII віку він був зовсїм неможливим, та так само як неможливим був і для фільозофів ідеалїстів першої половини нашого віку, що силкували ся звести весь сьвіт і всї єго прояви,
