Старий війт перепудив ся: сам перший голосував на нових радних. Переголосувало ще кількох, а старостї здавало ся, що то панська лїста, тай зробив виборчий маневр, винайдений польською шляхтою в східній Галичинї. Закінчив голосованє, хоть голосуючих було ще кілька кіп.
— Решта не будуть голосувати, бо то самі лайдаки, — порішив староста й від'їхав.
Коли-ж рада громадська зачала урядувати, тодї аж староста доглупав ся, як він сам себе в дураки пошив. Тото-ж було відказуваня!
— Та то самі лайдаки, розбійники, злодїї! Не вір жадному хлопови, як псови. Я їм дам, я їм покажу!
Найгірше вийшов на тім писар Василь. Нова рада громадська відрядила старого писаря, котрий був правою рукою старости тай обікрадав громадську касу, і вибрала Василя. А Василь іще в писарцї початковий чоловік. Тамошнїй учитель привчив Василя трохи „краєвого язика“ той Василь уже знав, що рачи звєшхносць ґмінна не значить: най громада ловить раки, а полєца сє не значить: бити по лици, але за те до урядової стилїзациї не міг нїяк привикнути.
— Слухайте, Василю, — говорив учитель, — вас тото милить, що на кождім письмі стоїть усе на самім початку: Високе ц. к. мінїстерство зарядило рескриптом з дня такого до числа такого, а високе ц. к. намісництво з дня такого до числа такого…, а вас най то нїчо не обходить. Що вам там мінїстерство, намісництво, ви читайте самий конець, там є то, що треба.
— А того-ж не треба?
— Не треба.
— А на що-ж пишуть?
— Гм, гм, на що пишуть — учитель подумав хвильку — на що пишуть? А на що дають над і кропку, таж і й без кропки не було би а, тільки і.
— Правда.
Та тільки Василь нїколи не знав, що лишити, а що читати, а тут староста тисне.
Тож Василь прів над письмами, а присяжний говорив до Семена:
