Михайло, сам неписьменний, держав у спілцї з Іваном ґазету. Їм вичитувала Іваниха.
— Я би їй держав сам ґазету, — говорив Іван, — але що-ж? То ще молоде: соромливе дуже. Якби її другі жінки взяли на язики за ґазету, то вона би з сорому відай під землю провалила ся.
У селї не має нїхто нїякої тайни. А ще така справа, як Грицева, що єго „Короп хоче зі сьвіта зігнати“, то вона й малій дитинї не була невідома. Тим то Грициха не розповідала всего наново.
— Іду, люде, іду торби шити! — приповідала. — Затеряв, запроторив усю працю. Адїть: ворог пускає дїти попід плоти!
Гриць спробував боронити ся:
— Та що-ж я? Короп наважив ся на моє житє!
— Вороже лукавий! Що брешеш? — перечила Грициха. — Та тебе заставляв Короп що недїлї піячити? Та тебе Короп бив у шию, аби-сь зичив у него гроші?
Справдї Короп не заставляв Гриця нї до чого: не було що відповідати, тому Гриць потяг ся мовчки за жінкою до дому.
Короп вийшов з канцеляриї і, не зважаючи зовсїм на люде, говорив сам до себе по жидівськи. Михайло насїв ся на него:
— Коропе! Ти з громади жиєш тай людям пакости робиш? Таже якби люде на тебе не робили, то ти би не мав з чого жити. Ти обснуєш чоловіка, як павук, тай висисаєш із него кров, як павук з мухи.
Короп став:
— Я впоминаю ся за своїм. Я єму дав готові гроші на долоню. То моя праця, я їх нїде не вкрав.
— Не вкрав, але й не заробив. Ми, робітні люде, продукуємо гроші, а ви, лехкобити, ужиткуєте.
Михайло мав звичку послугувати ся книжними словами, що їх вислухав з ґазети. Він так привикав до тих слів, наче би їх уже змалку переймив тай був переконаний, що кождий розуміє ті слова.
