— Зараз.
Домаха покинула латати сорочки і почала шукати торбину. Знайшовши вона поклала в торбину хлїб, дві цибулї, дрібок соли, завязала міцно мотузкою і поклала її на лаву. Потім знов сїла біля столу і знов почала латати сорочки. Нїзащо-б у сьвітї — мислила вона, — не пустила-б я свого чоловіка так далеко… Що-ж поробиш, коли нужда та злиднї женуть його у місто, у те місто, де вона, Домаха, двічи з роду тільки й була: раз ще дївкою, а вдруге молодицею. А треба йти, бо в кого заробиш на селї, коли кругом голота? Кому тут треба робітника, як у кожнїй хатї є свої? Чи знайдеть ся-ж робота?… Ох!…
— Гостра! — промовив Карпо, торкнувшись пальцем об жало сокири. Він підвів ся і став на ноги.
Це був високий та сухий як хворостина чоловік. На довгій, тонкій його шиї телїпала ся здорова голова, що здавала ся ще більшою від буйного, скуйовданого волося. Тонкий та довгий ніс сидїв на сухому, темному та довгому обличу і мов би похилив ся від горя у низ, а добрі очи глибоко позападали йому у лоба і здавали ся ще більшими від тих чорних смуг, що обвели їх навколо. Товсті, довгі вуса прикривали синї, порепані губи і трохи закривали його худі щоки.
— Кидай латати та нумо лягати, бо досьвіта рушати-му в дорогу.
— Ось дошию…
Домаха незабаром дошила, склала роботу і помолившись Богови полїзла до дїтий на ніч. Карпо погасив лямпу і лїг на лаві, поклавши під голову свитину. Йому не спало ся… Важкі думи роєм крутили ся в його голові і далеко відганяли від нього сон. А як не знайду роботи, тодї що?… Це питання важким каменем давило його груди і мов горяче залїзо пекло його мозок. Нї! — втїшав сам себе Карпо. У містї є багато панів, купцїв… Хиба у них не можна буде заробити? О Господи, Тебе молю й благаю, щоб Ти поміг знайти менї роботу!… Щоб жінка та дїти не сидїли голодні у холодній хатї… Щоб не довело ся іменем Твоїм просити у людий насущний… Нї!… Господь милосердний, Він зглянеть ся на нас пригнїчених нуждою та горем і допоможе нам. І вповаючи на Бога Карпо заснув, як геть звернуло вже з півночи.
