— Випємо, дядьку Іване, — казав молодший до старшого віком чоловіка, що сидїли біля столу. — Я пару цуценяток узяв.
— Про мене…
Молодший витяг з кишенї пару маленьких пляшечок казенної і поставив їх на столї. Пан усьміхвув ся і промовив:
— Так оцї соточки ви звете „цуценята“?
— Так люди прозвали. Біжи, кажуть, притягни цуценя похмелити ся.
Пан зареготав ся ще дужче
— А як четвертину, то звуть у нас „журавель“, — додав чоловік.
Пан регочучись казав:
— Це дуже гарно, „цуценя“ і „журавель!“
— Як же його виколупати?
— Нате ножик…
І пан подав селянинови невеличкий ножик, яким той і повитягав корки з цуценят.
— Чи не завгодно й вам повечеряти з нами? — промовили ласкаво чоловіки до пана.
— Звольтесь, — проказав дядько Іван, — чарки нема, то хильнїть з пляшечки…
— Пожалуй, — знехотя промовив пан.
Він узяв цуценя і хильнув… Воно мов би заскавучало, забулькотїло і замерло у шлункови пана.
— Закусїть, — припрошували селяни.
— Спасибі. Зараз закусював у Европейській гостинницї, — брехав пан перед селянами. — А в тім… після горілочки слїд закусити.
Пан сплюнув на бік і на увесь рот почав уминати оселедця з хлїбом.
— А матері його ковінька, саме роз'їв ся, а випити чортма! — проказав з запалом дядько Іван. — Треба ще побігти та взяти пляшечку.
Пан витяг з кишенї семигривенника і промовив до дядьків:
— Доставайте й ви такого тай пошлемо взяти півкварти.
— Добре. — І дядько Іван полїз у гаман доставати гроші.
— Стьопка! — крикнув пан.
Хлопець, що лежав на нарах, миттю схопив ся і як вкопаний став перед паном.
