Панна Наталка Каренко приїхала перший раз на село. Доси вона проживала в містї, та знала село і селян хиба з книжок. В тих книжках начитала ся багато про народ, про працю над народом, про братанє з ним, і їй здавало ся, що вона легко і скоро зможе прихилити до себе тих „меньших братів“, двигнути їх просьвітно, сповнити ту велику задачу, про яку стілько начитала ся. Ось вона тепер на селї. Мале, бідне галицьке село. Люди в нїм якісь тихі, покірливі…
Розглянувши ся троха по хатї панна Наталка почала порядкувати свої книжки, коли в хату війшла молода, гарна, чорнява дївчина Горпина.
Побачивши панну вона підійшла та хотїла поцїлувати її в руку. Застиджена Наталка чим скорше сховала руки, нахилила ся і поцїлувала дївчину в уста. Трохи здивована і врадувана глянула дївчина на Наталку, та щоб скрити своє змішанє, почала порядкувати в покоях. І Наталцї було троха нїяково, та вона роздумувала над тим, як би то почати розмову. От, хиба найлїпше розпитати її про родину, про хату, то може найскорше розговорить ся, — подумала, тай питає голосно:
— Ти звідки, Горпинко?
— Із Мшанівки.
— А ти вже давно на службі?
— Пять лїт.
— Така молода… А кілько тобі лїт?
— Вісїмнацять.
