крови в тім самім часі, коли ще лунають святочні дзвони празника Революції.
Вони вимагають усунення з Київа Оберучева!…
Але »Всеросійське Правительство« і »русская« демократія не чують того протесту і всі телєґрами, всі заяви, постанови, резолюції топчуть спокійно, з холодним призирством, своїм революційним чоботом…
Тож голоси націоналістів… Тож голоси шовіністів… Тож голоси тої »псевдо-революційної демократії«, що борючися за національне визволення свого народу, яке вона вважає обовязковою передумовою соціяльного визволення, розбиває єдиний фронт »Велікой русской демократії«, розбиває і розвалює стару тюрму народів Росії, яку ми мусимо зберегти, як »наслєдіє царского престола«. Ось що підкреслює сим жестом революційний Петербург.
Оберучев, Кирієнко і всі їх черносотенно-охранні аґенти, та »маладци лейб-гвардії кирасіри Єго Велічества« залишаються »обласканими« »Єго Імператорським Велич…«, чи то пак »Всеросійським Временним Правительством«, а над українською революційно-соціялістичною демократією, над провідниками українського щиро-народнього національного руху заноситься рука їх московських »товаришів« соціялістів, московської »братньої« демократії. Тимчасовий уряд видає закон з 2-го серпня 1917 року, по якому тяжко мусять бути покарані ті, шо »разрушають Росію«.
Обурення українського народу за злочинно пролиту його горячу кров росте, шириться… Від своєї революційної демократії, від своїх національних провідників він жадає рішучих заходів для забезпечення його прав на національну волю, добутих революцією, а в Петербурзі міністри-соціялісти ставлять на дневний порядок арештування проводирів того самого народу за зраду ними централістичних ідей, за зраду »Велікой Єдіной Росії«.
Тільки власне хитке становище і швидке повалення Петербурзького уряду не дало докінчити затіяного ним діла розправи з українською соціяльно-революційною демократією, розправи з національними провідниками українського народу, першим вістуном якої була кров Богданівців.
Большевики ідучи шляхом тої самої льоґіки, що й »добровольці«, довершили се діло і довели український народ, українську інтеліґенцію до льохів Чека і »стєнок«, до »контр-розвідок« та шибениць »русскіх генералов«.
Найтяжший період української визвольної боротьби се — 1919 рік. Українська армія й останки української інтеліґенції загнані в »чотирокутник смерти« на Поділля й Волинь.
