Богдан Хмельницький у всіх своїх змаганнях — чи то зреформувати Польську Річпосполиту і забезпечити в ній „права і вольности народу руського“ (як це було в періоді першім, до переяславськім), чи то відділитись від Польщи й сотворити власну державу (як це було в періоді другім) — мусів спертись на тих верствах українских, що по силі своїй у ті часи до національно-політичної творчости були здатні. Такою верствою в тодішніх обставинах була перш за все верства козацька і на ній головним чином базувалась уся тогочасна, як зовнішня так і внутрішня політика України.
Козаччина повстання українське почала, вона на його чолі станула, вона його весь час вела і вона все дальше життя України, що на здобутках того повстання виросло, на свій лад і відповідно до своїх потреб побудовала.
Перед повстанням 1648 р., на протязі мало не столітньої боротьби зі своїми ворогами, козаччина встигла була сконсолідуватись, як окремий виразний стан. Це був клас економічно продукуючий — з експльоатації природніх богацтв степової південної України живучий — а заразом стан лицарський військовий, що весь час із шаблею в руках мусів здобутки своєї праці захищати. Два головні вороги на нього безупинно наступали. Один з південного сходу — руїнник-кочовник, що цю працю до тла нищив, палив, грабував, а людей мордував і в ясир займав — другий з північного заходу — маґнат Річипосполитої, що з допомогою польського державного апарату на цю працю руки накладав і вимагав од них, козаків, людей вільних, лицарських — та ще часто в такій образливій формі, як через Жидів-орендарів — ріжних данин (очкового, рогового, ставщини, спасного, поволовщини, сухомельщини і т. и.) які, відповідно до понять тогочасних, тільки з людей невільних, що шабель при боці не носили, можна було й личило брати. І в цій боротьбі на два фронти витворив вже тоді був стан козацький свою власну традицію, а з нею свою власну хоч і примітивну культуру, свою законність, свій власний метод суспільної орґанізації. Витворив він урешті, в дорозі постійної селекції на війні
