срібло високо над 30-градусовою рискою термометра; після півдня сонце світило з півночі, голі люди ховались під ташу або вистоювали чи вилежували годинами під струменем забортної води, що її безперервно викидала кишка на палубу. Паровичники, стомлені до послідку скаженою працею й охоплені ностальгією, цілими днями спали або сварились, нудьгували пасажири, й лише старі матроси та керманичі байдуже ставились до спеки, вчасно виходили на вахту, цілі дні заповнювали якимись безперервними турботами, та тільки вже ввечері, вільні від вахти, провадили безперервні розмови, згадуючи минулі рейси й пригоди та за звичкою неймовірно „травлячи“.
Спека була неймовірна, в паровичні люди ледве вистоювали вахту. У вугільних ямах вугілля було мало, його треба було переладовувати з кошів та віндеку, і вуглярі, стомлені важкою роботою, неймовірним жаром та вугільним пилом, вимагали або притушити один казан, або допомогти їм перевантажити вугілля з кошів до вугільних ям. Скликали загальні збори. Всі розуміли, що вуглярі
