Перша ж ніч нашої подорожі позначилася неприємністю.
Ми йшли туманним Японським морем. Крізь туман ледве пробивались відлиски місячної ночі, а її тишу порушували шум машини та води біля бортів і часті могутні гудки „Літке“. Всі, з винятком вахтових, спали. Пам'ятаю, я, надто стомлений денною роботою, пізно закінчив усі свої справи й навіть не спромігшись докладно занотувати до свого щоденника вражіння першого дня рейсу, вмент задрімав на своїй койці.
Коли враз підхопився й машинально спустив ноги з койки. З сусідніх койок зривались мої товариші по каюті, в коридорі чулось гупотіння ніг і галас, а їх покривало безперервне бамкання дзвону, що викликав на пожежну тривогу. У таких випадках нема часу одягатись, розпитувати, обмірковувати. У голові автоматично промайнуло: „нумер 54, помело й матка“. У розписі тривог я був нумер 54. Мої обов'язки — кидатись до вогню з маткою та мокрим помелом. Вмить ми всі роздягнені вилетіли з каюти. Голову свердлила думка: „А де ж мої
