зустріч „Літке“ із „Ставрополем“. Те було майже півтора місяці тому. Удосвіта „Літке“ входив до заточини Лаврентія. А звідти виходив, уже навантажений вугіллям, „Ставрополь“. „Ставрополь“ ішов у колимський рейс. Коли на далекій Півночі зустрічаються два пароплави, вони завжди радо вітають один одного. І справді, згідно з традиціями, на щоглі „Літке“ знялися сиґнальні прапори: „Бажаємо щасливої подорожі“. „Ставрополь“ відповідав теж прапорами: „Дякуємо вам“. А на кормі „Ставрополя“ стояли два матроси, один салютував „Літке“ піднятим догори помелом, що повинно було означати ганьбу й презирство, а другий показував порваний мотузок і гукав:
— Повідомте, коли вас треба буде брати на буксир. Проведемо вас до Вранґеля.
Тепер ми йшли рятувати „Ставрополь“.
Увечері на обрії з'явилася крига. Підійшли до кромки й готувалися до нових крижаних боїв. Але водночас одержали відповідь від Свенсона та Міловзорова. Свенсон дякував і повідомляв, що він не може просити нас допомогти йому, бо свідомо залишається на зимівлю
