Перейти до вмісту

Сторінка:Міртала.djvu/296

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

мовчанки, голосно й виразно товмачив, що дочутий звук походив од піднебесних щитів, що невидимі під цю хвилю, бож затулені отим он вулканом, бряцнули один об один.

У зблідлому натовпі розляглися крики:

— Велика Юноно, що добровільно прибула до Риму з Веїв і стережеш авентінського верхогір'я, оборони своє місто!

— Найсвятіша Езідо Єгипетська, заступнице слабих жінок, зглянься над нами!

— Аполоне! ласкавий заступнику пастухів, не попусти загинути бідному людові!

Родинні почуття міцно й тривожно затріпотіли в грудях.

— Батьку! батьку! де ти? — кричав хлоп'ячий, тонкослізний голос.

— Бальбіє! шукаю тебе! Де ж ти мені поділася?

— О! діти мої! біжу до моїх дітей, що позастали там… на Субурі!

— Не піду з тобою, матінко… не залишу мого любого Клавдія!

Сільвій, гаптар з Авентіну, цілком притомний, скептично всміхався з провісникових метикувань, перебігав промітними очима довкола й обіймав рукою Вентурієву шию, що його тендітне й випещене тіло трусилось, як з пропасниці.

— О Сільвіє! — шепотів він, — під такий час, коли я лякаюся так, як зараз, волів би я, щоб мене мати й на світ була не родила!