— Певно і до мене прийдуть, подумала. Атже висшого дому, як сей, нема тут ніде. Була цікава, чого від неї схочуть.
— „А може сего відступника прислали ґенуенці?“ подумала. „Чого ,він хоче? А тут нікого порадитися! Коби хоч Турок Абдуллаг був тут!...“
Гість не запитав її, що саме вона знає. Сидів неповорушно і ждав. Молода невольниця важко віддихала. Грудь її хвилювала, мов у любовнім палі, а ясні очи заходили імлою. Прийшовши до себе, підійшла до вікна, відітхнула свобідніще й сіла на шовковій подушці дивану, показавши гостеви місце оподалік.
Він розумів, що тепер пічнеться його найтяжше завдання: зломити в душі людини святу форму її. Бо не суть думки а форма найміцніще опановує душу чоловіка.
Се завдання було для бувшого о. Івана тим важче, що й він сам не пірвав зовсім у нутрі з формою, яку мав у ній пірвати. Його весь час мучив гріх відступства.
Ясно розумів, що тут найслабше місце, на якім може заломитися все діло. Відітхнув, перехрестився й почав:
— „В ясну, спокійну, ніч, як вітри не віють від Гелєспонту і від Пропонтиди, як Єлинське Море, гладке мов зеркало, посріблене сяйвом місячного блиску, вдихає в себе запах синеньких бозів і білих ясминів і червоних роз, — тоді Мати Божа Воротарниця в їверській іконі на святім Афоні сходить зпонад брами на стежки колючі, на шляхи розстайні, на камяні дороги... Йде босими ногами по гострім камінню, по твердім корінню й шукає при стежинках зломаних ростинок, шукає в болю ранених звірят, шукає горя в людській душі... І як іде розбійник з ножем у холяві і як іде убийник з крівавими руками і як іде зрадник правдивої справи, — вдається з ним в розмову і прощає йому, як тільки в нім відчує жаль за гріхи..."
Молода невольниця, спочатку дуже заслухана в бесіду бувшого монаха, перервала: — „Чи всі гріхи людські прощає Мати Божа Воротарниця?"
— „Ні, не всі, дитино. Є оден гріх, якого не прощає навіть Мати Божа, Воротарниця в Іверській іконі, на святім Афоні.“
{{{pagenum}}}
