Абдуллаг тихо сидів. Коли віддалилася прислуга, губився в домислах, чого казала його завізвати до себе улюблена жінка Падишаха.
своїй скромности провінціонального учителя ані на одну хвилину не припускав, щоб його ждало становище учителя — тут, у величезній столиці світа, де було тілько великих учених! Ще раз і ще раз переходив у своїй памяти, чи не сказав колись якогось необережного слова про султана або чи не образив чим його теперішної жінки. І не міг пригадати собі нічого подібного.
Довго ждав Абдуллаг у кімнатах султанки Роксоляни. Вже так оглянув усі річи, дивани й десені, що бачив їх докладно, навіть замкнувши очи. Нарешті зашелестіли жіночі кроки за дорогою занавісою. Вона заколисалася, розхилилася і в кімнату вступила вся в чорнім оксаміті, з одним блискучим брилянтом на груди і в чудовім діядемі з перел бувша невольниця, знайда з Чорного Шляху, жінка десятого султана Османів, Велика Хатун Хуррем. Була трошки втомлена на обличчу, але весела як весна. На вид Абдулага її очи засвітили ще ясніще як благородний камінь на її грудях.
Абдуллаг на той вид так остовпів, що стратив владу в ногах і навіть не міг рушитися. Щойно по хвилині похилився сидячи так, що чолом діткнув дивану на долівці. А Велика Пані, Роксоляна Хуррем сіла напроти нього так тихо і скромно, як колись, коли ще була невольницею в Каффі. Зовсім-зовсім таксамо...
І слези триснули з очей поважного учителя Корану, що не плакав уже трийцять літ. А як виходив з будуарів султанки Ель Хуррем, то ще мав слези в очах.
І зі слізми говорив до Кісляраґи, що такої султанки не мав ще рід Османів, бо вона в такій покорі слухає науки корану, як слухала колись невольницею...
Скоро розійшлися по султанськім сераю похвали Абдуллага. І серця улємів, хатібів та дервішів зачали прихилятись до блідої чужинки, що полонила серце Падишаха.
