Аж одної жаркої ночі, коли її муж був на ловах, і вона сама гляділа на колиски дітей своїх, вибухло бунтом серце Роксоляни. І вона вимовила до себе отсі слова проти невидимих обидників своїх:
— Пождіть, пождіть, а я вам покажу, що на престолі Султанів засяде „син невольниці“ і „внук жебрачки“!.. Я вам поломлю старі закони ваші так, як ви ломите серце мое!“...
Нікого кромі дітей не було в кімнаті Ель Хуррем, коли вона вимовляла до себе сі важкі слова. І ніхто їх не чув, кромі Всемогучого Бога, що дав людині свобідну волю до добра і зла. А над Стамбулом сунула тоді тяжка, сина хмара. І лискавиці її освітлювали час до часу золоті півмісяці на струнких мінаретах столиці. А дощ великими каплинами падав на широке листя плятанів і шелестів по султанських садах. І дуже вітер кидав брамами сераю та термосив віконниці гарему.
А тої ночі снився сон султанці.
В одній хвилині відчинилися всі двері і всі занавіси в палатах султанів, які вони мали по Царях Византії. І заблестіли їх долівки з гебану, золота й алябастру, їх зеркальні стіни й блискучі повали. І ангел Господень йшов коридорами й салями палат і білим крилом показував дивні образи і тіни, що появлялися на зеркальних стінах і на блискучих долівках з мармору... І івзріла султанка зміст дванайцяти століть на стінах і всі таємні справи царів Візантії й турецьких султанів. Узріла світлих і великих, що боялися Бога і мудрість мали в очах. Узріла Ольгу, київську Княгиню, жінку Ігоря, матір Святослава, що приняла хрест у сих палатах — приняла в тайні перед Родом і народом своїм. Ішла тиха і скромна, в білій одежині і дивилася мовчки на нову царицю зі своєї землі. Султанка Ель Хуррем у сні дивувалась, що аж тепер згадала ту Велику Княгиню. Згадала і сказала: „Я маю завдання ще тяжше, ніж ти!...“ А княгиня Ольга мовчки перейшла, лишень хрест міцнійше до груди притиснула.
І взріла султанка великі злочини, підкупства й убийства. А на вид одного задріжала вся: в діядемі з перел, зі окриптом у руці, йшла якась жінка з давних, давних часів а біля неї хлопець, з обличча видно, що її дитя. А з сусідних покоїв надійшли кати... І мати їм віддала рідную дитину... В сусідній кімнаті виривали очи синови її.
238
