світа. Не знала, що з тою владою ні починати, ні робити, бо ще не прийшов її час.
Але думка про Мустафу мучила її найгірше.
Бо мала під опікою первородного сина мужа свого від иньшої жінки. І чула безмірний тягар на собі — на саму думку, що булоб, коли муж поверлувби й не застав Мустафи.
А ще більше мучила її думка про пустку, яка булаб на тім місци, де любив гратися в саді малий Мустафа.
Відчувала, що полекшалоб їй, якби могла висповідатися перед матірю зі своїх думок. Знала се напевно. І знала, що мати знялаби з неї той тягар, від котрого аж помарніла. Але не могла того сказати.
Боялася. Бачила в уяві неперед, як мати перехрестилаб себе і її, вчувши про те. І які очі малаб і як поблідлаб.
І навіть знала що і як мати говорилаб на те. Знала: сказалаб їй: „Ти була у мене добра, золота дитина, а зло зачалося, відколи ти скинула з себе той хрестик, котрий я тобі дала. І потому скидала ти вже одно за другим, аж поки не дійшла там, де тепер стоїш і думаєш“.
Але чогось иньшоґо боялася ще більше. Раз зачавши сповідатися, булаб висповідалася і з того, як убила непереслуханого Агмеда-башу. Думала, що тоді мати не моглаб довше жити під одним дахом з нею — з убийницею.
Думала: Або під вражінням того всего тріслоб матері серце, або покинулаб мене, -сплакана, віпавши на силах. І щож тоді сказати Сулейманови, котрий напевно довідається, в якім стані мати опускалаб палати. Що сказати?!
Знала свою матір лучше ніж себе. І знала, що вона вийшлаб від неї так без нічого, як прийшла — тільки з великим горем. Не могла.
А втім, а втім! Чиж можливо, не бачити сина на престолі султанів?
Так мучилася прекрасна султанка Ель Хуррем, коли несподівано вернув муж з походу.
О, якже витала його! З дійсною радістю і з дійсним смутком, вся змішана в нутрі своїм. А вечером дрожачими устами дякувала Богу, що ще і сим разом охоронив її — від здобуття золотого престола Османів для потомства свого.
Дякувала. А на дні серця чула, що вже не перепустить другої нагоди. О, ні!...
251
