Дивна парада перед камяним памятником королевої Вікторії кінчилася.
На тлі синього-синього неба підносився монумент хисткої як лілея дівчинки в короні, з тяжким королівським скиптром у руці, в довгім поважнім одязі. Вона своїм усміхом немов питала-говорила: „Знаєш, найгрізніші морські вовки і найбільш кріваві сухопутні розбишаки клонили голови свої переді мною, хоч я не дуже сильніша від дитини. Чи й у твоїм народі можливе щось подібне? Чи відважишся бодай ти сказати їм, що се для них потрібне, хоч не конечне, розуміється не конечне, бо ніде не стоїть написано, що й твої Івани мусять доконче попасти між правителів світа“.
В кільканацять місяців опісля я відважився виступити отверто на публичних зборах з пропаґандою ідеї українського монархізму між робітництвом нашим, між типовим фабричним пролєтаріятом. Було се в великім місті Детройті, у столиці Форда, при вулиці Ґрайлінґ, в Українськім Народнім Домі. І там я переконався, що наше робітництво має глибоко вкорінений інстинкт державний. Воно не тільки приняло монархічну ідею як свою але так скоро її поширило між собою, що я ще сам своїми очима бачив у Детройті в якийсь час опісля такий величезний демонстративний похід нашого пролєтаріяту під гетьманськими прапорами,
