так і зостається й досі цяцянкою і не справдилась, а ні трошечки. В проф. Грушевського, як виявилось вже в його виданнях, була зовсім инча думка: він заповзявся нахрапом завести галицьку книжню мову й чудервацький правопис в украінському пісьменстві й на Украіні і зробить йіх загальними і для Галичини, і для украінців. Ця потаємна думка вихвачується в його статтях. Бо в своіх статтях в Літ. Н. Вістнику, він жалкує, що прихильників цієі сістеми зьєднання мови на Украіні „мало“, та й ті, додам я од себе, роблять діло й ведуть цю пісьменську справу під загадом, а недоброхіть); він жалкує, що харківський филологічний факультет забаллотірував прийняття галицькоі книжньоі мови й правопису на Украіні. Як проф. Грушевський і справді мав щиру думку зробить реформу галицькоі мови й чудернацького правопису і переробити йіі й перебудувать на зразець мови украінського народа і украінських классичніх пісьмеників, то чого ж йому було й жалкувать?
Тим часом в своі статті „На Украіні“ в Літер. Наук. Вістнику (III книжка за минувший рік) д. Грушевський кидає украінцям докори, зовсім не правдиві й кривдні. Тут на Украіні між украінцями, пише він, я тільки й чую змагання за мову. І діти тіх батьків, котрі колись передніше нехтували буквою й сьміялись з цього, повернули назад, і тільки й мови в йіх, що за букву… А хто ж цьому винен? спитаємо мп в д. Грушевського. Само по собі сам проф. Грушевський. Доки ще йшла потаємна агітація й намова в видавництві „Вік“, котрий повидавав книжки з галицькими формами, як от відоме „Дубове листє“ й „Літературний Збірник“ та мого „Рибалку Панаса Крутя“; доки проф. Грушевський не позаводив своіх згаданих вище журналів, на Украіні не було і сліду і призна́ки ніяких змаганнів за мову, бо це було нікому непотрібне. Усі загалом писали чистою украінською мовою, навить потроху й научньою. І проф. Грушевський помиляється, коли все провадить в статтях про якусь мову „баби Мотрони“, це б то народяю, а не наукову.
Серія книжок небіжчика Драгоманова, як от „Рай“ і
