|
* * *
Слова що прості і суворі,
Як величність того Різдва,
Що нас у горінні, не горі,
Порвало і ще порива.
Товаришу любий мій, брате,
Хіба упокорить нас це?
Хто вмів справедливо карати,
Той дивиться смерті в лице!
Для тих, що, нікчемні і кволі,
Заквилять про зламаний цвіт, —
Неугнутість нашої волі
І нашої віри ґраніт!
У стінах будинку старого
Зростає і зводиться чин.
І сяє обличчя в одного,
І німо могутен один.
|
