Аж ось прибігає гонець та привозить телеграму, щоб чим швидше переїздити в Киселівку, бо там велика холєра.
Киселівка — це жидівська хліборобська колонія. Бачив я по степовій Україні всякі колонії, бачив по світах всякі людські житла; але ж доки не побачив Киселівки, доти нічого й похожего не спромігся би виобразити собі! Отже в Киселівці нема ні однісінького вдатного до роботи чоловіка; самі тільки каліки, слабосильні діти, хлопці підлітки та жіноцтво з дітьми. А деж робучі чоловіки? Ба! де: розлізлися по всій Україні; одні фірманять, другі крамарюють, треті по великих містах ремісникують; а до Киселівки навідуються в ряди-годи, на свята, або просто на спочин.
Які мешканці, такі й їх житла. Хатки тісні, кривобокі, обідрані, стріхи пообвисали; шибки на половину повибивані; дворів нема, бо хати не то що не пообгороджувані, а часто обхідчасті, мов самітний курінь чабана серед степу.
3 немалим трудом знайшли ми конець села опущену хату, в якій щойно вмерла самітна вдова; от ми тут станули кватирою, перевівши попереду докладну дезінфекцію. Обійшов я потім з Ніною усіх недужих. У цілім селі розгостилися на добре всякі можливі заразливі недуги, а найбільше голодний тиф.
— Ну, — кажу я до Ніни, — тут є коло кого рук доложити!
— Дійсно, — промовила вона, — над селом, здається, тільки й вітає що сама смерть. Але будемо боротися.
Цілу ніч Ніна не спала, лиш провела її на роздумуванню й молитві, так нетерпеливо ждала дня,
