А було це тоді, кола наші будні були літературою, а наші свята поезією. Тоді, коли поезія була одною з рубрик нашого суспільно-політичного білянсу, коли кожен патріот писав вірші, а справжній поет ходив у блеску божого помазанника. Правда, і тоді як і тепер, гинули українські поети з голоду, але в тому було багато романтичної величі й небуденнього чару.
Але поміж тим моментом, що здається нам таким давнім, а тим, який саме переживаємо, сталося щось велике, страшне й величне — великий світовий переворот, велика світова пожежа й незаписана ще історією різня народів.
Щось, дуже близьке до того, про що співав, за чим тужив, до чого рвався у своїх піснях Олеесь, щось дуже близьке, але не те саме — страшніше, більш жорстоке й безоглядне від найсміливіщих поетичних візій. Щось, що мусіло усунути в тінь, коли на здискредитувати поезію навіть тоді, коли на її побідній квадридзі поганяв аполлонові коні сам Олесь.
І власне тоді погасло для нас сонце поезії; для нового покоління воно так і осталося невнаним.
„Брехали пророки! — крикнув нарід, що з вершин, на які його підняла поезія, упав під залізні колеса історії, крикнув і закусив зуби з болю й ненависти.
І нині ми без поезії, без пісень і без співців. А той, що був голосом нашого серця, що був словом наших почувань, мечем наших думок, блукає, мов Єремія, на звалищах Єрусалиму.
|
|
Олеся дало нам полтавське свято відслонення памятника батькові відродженого українського письменства — Котляревському. Тодішній земський статистик у Харкові — Олександер Іванович Кандиба, що в хвилях вільних від зайнять писав „собі“ українські й неукраїнські вірші, був свідком сміливої, протимосковської демонстрації українських делєґатів, яким царська влада за-
