— Вона не відлетить, татку — прошептав хлопчина — я її не візьму в руки. Я тільки на неї дивитися буду. Не зроблю їй нічого.
— Так, не зробиш їй нічого. А відки ти це знаєш?
— Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька.
Та тут зайшла несподівано зміна з батьком. Його очі блиснули гнівом і він крикнув:
— Не дивися на те, що не може бути твоє, й не бажай чужого. Іди, бо плакати не вільно.
І дивне диво. Чи відчула дитина, що цей строгий батько, який мов злодій, що потайки радувався загарбаним скарбом — так само скрито любувався цією гарною дитиною, вдаючи з себе невблагально строгого? Хлопчина не збентежився, тільки сказав:
— Не кричіть, татку, вона зараз відлетить — прижмурюючи раптом оченята. Простягнув пястучок і то відкриваючи, то замикаючи його, як це роблять діти, щоб виявити тим своє сильне бажання добути бажаний предмет, — не рухався з місця.
— Ти ще тут? Де карбач?
Хлопчина розплакався.
— Ти чого плачеш?
Юліян мовчав, хлипаючи.
— Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?
Хлопець притакнув головою.
— Хочеш мати її?
