Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 1. 1936.djvu/67

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ти сонця, що клонилося до заходу, жевріючи — вода ставу.

Він доглянув воду.

Сонце, здавалося, втікало перед ними між деревиною. Кидалося їм золотими клаптиками збиточно по ногах просто в обличчя. Опинилися над самим берегом ставу.

Лежав роскішний, темнозелений під берегом ліса непорушний.

Вона глянула цікаво на юнака і на її устах заграв любий й переможний усміх. Що він скаже про став на такому місці?

— Рай, — відповів коротко.

Коло густої трощі, що буйно затягнулася недалеко берега, заслоняючи парохіяльний паркан, стояв невеликий човен.

— Це мій човен. — сказала, мов представляючи йому свого доброго товариша. — А там далеко — на протилежній стороні берега бачите? Це човен — уже більший — панства Ґанґів.

Вже зорієнтувався.

Чи вода глибока не приманчива? Коли вона, Ева, сама сюди приходить розгнівана чи схвильована, тоді вона вспокоюється. А пані доктор Емі не любить води. Називає її „unheimliches Element“. А знову бабуня заходить так як і вона сюди, лише крадькома, аби батьки не знали. Ні слуги не знали. І тут бабуня висипляється. Тоді Ева сторожить над нещасливою, щоб та не скотилася часом у воду. Вода може потягти її до себе…