в жіночому товаристві, особливо в молодому… — казала вона далі звільна, не зводячи очей із сестриного обличчя.
— Був там ще хто? — спитала неспокійно.
— Ні, але погляд, котрим мене зміряв, упав мені в очі. Проте, що він нас обходить?
Чудна зміна зайшла в Оленинім лиці. Її очі заіскрились, і вона сказала швидким і різьким голосом:
— І чому б не мав він нас обходити?
Молода жінка замовкла та в наглому перестрасі спустила очі. В тій самій хвилині приступила Олена до неї, вхопила її за руку й поцілувала.
„Яж його не люблю“, — хотіли вимовити її побілілі уста, одначе, не вимовили. Груди її здіймались від сильного зворушення.
— Не думай погано про мене! — простогнала вона тремтячими устами.
— Не знаю нічого, — втихомирювала Ірина, глибоко зворушена.
— Мені діється так, немов тій собаці, що покірно зносить, як її копають, — сказала Олена. Опісля відтрутила сестрину руку від себе і скоро вийшла з кімнати.
Ірина зосталася сама, й її очі звернулись, як і перше, на краєвид. Цим разом уже не бачила нічого. Так лише блукали її очі безцільно, неспокійно, а несказано важке, сумне почуття обгорнуло її душу…
Що сталося з дівчиною? Чи любила Олена? Цьому не могла вона вірити. Вжеж така, яка вона була, не могла цього полюбити. А колиб уже так сталось, то, Боже милий, якаж була ця любов?..
Вона так і затопилась у важку задуму, одначе, небавом відвернулася знову від вікна. Висока, струнка стать мигнула попід вікна… Наче блискавка блиснула одна думка в голові молодої жінки… Вона стала немов укопана на місці і стежила трівожними очима за сестрою. Ах,
