жрекині накрили були стіл. Тільки високі скляні чаші з напитком остали перед Ксантом та Лязієм. Добру хвилю роскошувалися мендезійським нектаром та загризали напиток овочами. Вкінці Ксант вихилив душком чару й обтер уста.
— Щоправда, — сказав, то довга ніч надокучить немало.
— Поділімся! — предложив Лязіос, — киньмо жереб! На кого випаде, сей буде сторожити до півночі, а другий від півночі до рана.
Але Ксант не згодився.
— Не можна! Кождої хвилі може надійти яка жрекиня зі звятині, або паломниця з міста, а якщо жовнірі будуть знали, що я сплю, чіпляться її, счиниться крик, а тоді хиба сейчас сідати на кораблі та вертати домів.
— Невжеж твоє серце Ксанте, не бажає дня повороту? — спитав Лязіос. — Ти подумай тільки, як любо подуває там легіт від моря, як чарівно шумить ліс, як солодко тюхкає у кущі фільомелє? Погадай собі, як розіспані ще та розпалені снами жінки й дівчата ідуть у ранці зі збанами на головах до керниці. При виді мужа, що як усім звісно, немає ще у свойому талямі законної жінки, оживає їх заспаний погляд, бедра вигинаються розшішно, підносяться з бажаннєм обійму ягідки на круглих грудях і кожда оглядається, чи не знадить за собою бажаного у набережню трощу… Гей! після сеї египетської наготи і шалу…
— Цить, Лязіє! — крикнув Ксант, а його очі мимохіть заблестіли на спомин коханих картин далекої вітчини, — цить! Не знать, навіщо пригадуєш мені се! Моє серце як олень, що жадний води, виривається відсіля. Не вдоволяють мене ні мендезійське вино, ні музика, ні спів, ні білі коліна хетійських та асирійських невільниць, ні заставлений фараоном пир. І в шатрі і тут мовчить моє серце, тільки часом зітхне важко: „О попой! горе сьому, якому хиба ніколи не засяє уже день повороту!
— Як так, то чому не вертаєш, хочби сейчас? Війна скінчена. Фараон радо відпустить тебе з усіми маєтками, невільницями та золотом і сріблом умовленої платні.
— Чому?
Ксант зірвався та сполошив своїм наглим рухом двох котів, які розтягали під столом відпадки вечері.
— Чому? З саме тої причини, яку навів ти щойно у розмові. Горе сьому, хто з годованцями божими, королями заведе приязнь, але тричі горе сьому, хто повязався з їх жінками!
— Жінками, жінками королів? Ааа! Бачиш тепер, що мій нагай кращий чим усе друге…
— Осудиш сам, послухай! Моє імя Евмахос, а Ксантос, се тільки прізвище, яке дали мені жінки задля мойого
