Перейти до вмісту

Сторінка:Опільський Ю. Золотий лев (Краків, 1941).djvu/71

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

хана. Ні, ми не маємо права карати його за те, що даниною татарам забезпечив своє злиденне життя.

— Слава королеві! — загуло в цю хвилину двісті молодих голосів збоку.

Данило оглянувся й побачив сотню кінних ратників, уставлену здовж дороги. Біля них вимахували ратищами ще й піші та кричали щосили. Спинився король і спитав:

— Хто ви?

— Ми рать чабрівської волости! — виступив наперед Ярослав — і якщо твоя воля, милостивий, то підемо з тобою!

— Хто ж ти?

— Я Ярослав Судиславич, син померлого дідича цієї землі.

— Ти боярин? — спитав король.

— Ні, милостивий королю. Боярин ось там!

На другому боці шляху стояв гурток ратників, з Ратибором у проводі. Боярин кланявся з покорою і саме брався виголосити промову, коли впало питання:

— Чому не ти на чолі громади? Не злюбила тебе, що?

— Не злюбили ми себе взаємно, милостивий, — відповів Ратибор. — Боярин за князем тягне, мужик за безпекою.

— То ти був збирачем полюддя?

— Я!

— Ага! То, видко, ти не по правді розділював дань…

 

72