дини викладу, а що було завдане на память, того таки не вчив ся. Дома з'їдала його самота. Се була найвідповіднїйша пора на гірке фільософованє. Нагадував собі іще раз усї найдрібнїйші пригоди, яких зазнав, відколи утїк із дому — і дуже прикро було йому, що з часів ґімназії не винїс до тепер нї одного гарного спомину. А він же так рвав ся до школи… і наука не дала йому нїчого, — пожитє з нею було для Грицька одною живою школою, де він набрав ся знеохоти і розчарованя. Сей досьвід дуже болїв його — але порадити собі якнебудь — не мав способу, анї сили…
На таких думках сходили йому довгі вечері. Иньші школярики, що мешкали разом із Грицьком так само за два або три срібні на місяць — учили ся, сваволили, допікали Смикови — пробували бавити ся його особою. Але він розброював їх своїм мовчанєм і силуваним, гірким спокоєм. Вони покидали його, а самі з галасом і смаком сїдали всї разом до вечері — хто на скринї, хто при столї, на столї, на ліжках — всюди там, де було місце. Се була купка самих так званих „яблочників“ і „кашоїдів“ — селянських дїтий і міщуків із-під Львова, що живили ся своїми віктуалами: кашою та бульбою. Горяча пара з бараболяної юшки, пересичена товстим запахом зі старої омасти — дразнила дуже небезпечно голодне Грицькове піднебінє. Але він удавав ситого і слухаючи, як голодні школярі весело сербали дешеву вечерю, сам сидїв нахмарений, сумний, але гордий і замкнений у собі зі своїм голодом і грижою.
І так було кілька днїв. У день голодував, висиджуючи довгі години у школї, а в вечер мучив ся, бо мусїв дивити ся, як иньші вечеряли йому перед очима. Кільканайцять нових, що мав у кишенї, мусїли вистарчити йому на прожиток
