Вийшов із „під грушки“ і біг так живо улицею, аж впрів цїлий. А до городу було так далеко, що заки добіг, то вже ледво ноги тягнув за собою.
Сїв на лавцї і думав поодинокими, якби пірваними словами, що неповязані в одно реченє — творили самі собою дуже страшну силу: директор — лєкція — злодїй — ексклюзія.
— Виженуть мене! — сказав голосно сам до себе.
Потім нїби забув усе, що дїяло ся з ним, а відтак знов якби в горячцї малював собі в голові картини з усяких злодїйських кар. І йому нагадало ся, як то ще, коли він був дома на селї, одну бабу зловили, як чужу бульбу крала з поля. Відвели злодїйку з мішком бульби на плечах — під церкву в недїлю, де її всякий прохожий прозивав, кляв, плював так, аж почорнїла зі стиду. З під церкви повели її до коршми, де повторили ся ті самі сцени, що під церквою, а в додатку хто не хотїв, частував злодїйку штурханцями і острив на нїй свої зуби. У три днї після того та баба, що крала бульбу — повісила ся в полї на дикій грушцї.
Потім розглянув ся довкола себе — згадав знов про те, як карають злодїя на селї, згадав про батька і думав хвилину, що́ сказав би йому батько, якби знав, що він булки крав — потім чув, що зірвав ся вітер, а дерева нагинали до нього свої теплі галузи і дуже мило свистали від вітру, якби кликали його на сон у свої мягкі обійми. Потім зробило ся йому дуже студено — потім дуже горячо, потім… відперезав мотуз від арештантських штанів, встав із лавки і пішов чогось шукати по городї.
|
|
|
|
