— О! які то дурницї теперішним інституткам у голові! — резонувала моралїзуючи панна Клявдія.
Мати почала студіювати „твір“.
— Поезія… рими… До ***… А хто-ж то має бути? — спитала суворо.
— Я ще сама не знаю.
— Як же можна що-небудь писати до когось незнайомого? То просто нонсенс! — запротестувала Клявдія.
— Може ще спізнаю. — сказала дївчина, ще дужше паленїючи.
— Ей, Галю! но-но! — накивала пальцем панї-матка, віддаючи їй рукопис.
— А що ж у тім злого? Може як-раз на сїм вечерку найдеть ся той „хтось“? І так менї сеї ночи снив ся якийсь нїби голуб, якісь цьвіти… Але в якій я сукнї поїду, мамо? — спитала Галя ратуючи ся з колїзії і досить незручно переводячи розмову на иньшу тему.
— Де-ж то ти гадаєш їхати? — спитала мати нїби не зважаючи на балаканку дочки.
— До Львова, на вечерок.
— Ти сама їдеш?
— І я, і мама, і тато, і тїтка…
— Ого-го? — дивувала ся мати, — цїла фіра, може ще й вуянця?
— Мене старої не заберете? — запитала старушка.
— Овшім, просимо! — відповіла Галя. А по хвилї мовчанки додала: Я знаю, що мама так лише дрочать ся зі мною, бо рішенє залежить лише від мами.
— А як тато не схоче? — запитала мати.
— Кзьондз може собі й не їхати, аби лише вам позволив, — замітила старенька бабка.
