і я у війську не буду собі так догоджувати в їдї, як дома. А хто мене тодї пожалує? Зрештою… на що менї, щоби мене хто-небудь жалував? не треба менї нїчиєї ласки.
І моя недавна добрість і милосердє геть кудись дївали ся. Зі смаком позирав я на свої „товканцї“ в тарели, покидав свої дивачні безсловні монольоґи, затирав педантично своє снїданє, курив папіроску і йшов далї байдики гнути.
Осьтак минали мої ферії. Оставало ся ще кілька недїль до першого жовтня. Той час я хотїв вихіснувати на відвіданє своєї родини, бо-ж і треба було якось попрощати ся перед військом, по хвалити ся тим, чим люди люблять хвалити ся, ну тай розірвати ся з нудів, а то засидїв ся чоловік цїлі вакації дома, як хробак у хрінї. — —
Вчасним вечером пішов я до стайнї сказати наймитови, щоби ще з вечера наладив віз, бо раненько відвезе мене до зелїзницї.
Зачула се в пекарнї Марійка і вийшла.
— Паничу, ви вже їдете? — спитала півголосом.
— Їду, але… поверну за пару день — відповів я механїчно.
— Не їдьте ще…
— Чому, Марійко? — спитав я байдужно й усьміхаючи ся трохи іронїчно.
— Так, бо… я вас прошу.
Останнї слова доповіла Марійка ледво чутно. Вхопила мою руку й почала пристрасно цїлувати.
Я вирвав свою руку з її долонь і чув, що трачу що раз більше голову.
Вона не відповіла нїчого, тільки якби недужа оперла ся минї о груди. Їй покотили ся з очий рісні сльози… Хвилина непевної мовчанки, несьмілого дрожаня. Мовби який старий практик обіймив я її гнучкий стан і обсипав її личко поцї-
