в її очах. Минї стало соромно за себе і жалко Марійки. Я почав перепрошувати її та оправдувати ся. Хотїв я ще Марійку наказати, аби шанувала ся, та не ходила багато по весїлях і музиках. Та я не сказав їй нї слова, бо й яке я мав право навчати її? Минї бачило ся, що було би гріхом наказувати неповинну сироту. Вже й так я образив її, жаль було говорити непотрібне. Ми постояли ще хвильку і розпрощали ся.
— Бувай здорова, Марійко.
— Їдьте здорові.
Ми поцїлували ся на добраніч, а може і… в останнє. Тільки й усього сердечного прощаня, як брат із сестрою… Жаль було покидати Марійку, та… що робити? Довше оставати з нею я бояв ся, щоби не повторила ся зі мною недавня історія, щоб у зболїлій моїй душі не зрушити ще не загоєної рани… Я вернув назад у свою кімнату і думав і плакав, зітхав і зївав від безсонницї, з нудів і ослабленя. Так пересидїв я поза північ.
Перед другою годиною принесли минї мама снїданє. Я лишень помочив губи в каву, якось „не лїзло в горло“.
— Не смакує кава, Левку? Може за сильна?
— Добра — кажу — але… так чогось… не годен пити.
— Пий, синочку. Якже так їхати натщо стілький сьвіт?
Щоби заспокоїти маму, я випив на силу своє снїданє.
По хвилї я вже сидїв на возї. Наймит поганяв кіньми.
— Мариноо! браму втвори!
Вийшла з хати Марійка, боса… Рукавом утирала сльози. Я не міг байдуже дивитись, як сирота плаче.
— Бувай здорова — кажу.
— Щаслива вам дорога.
