— Тепер — сказав до себе Паспарту — добре єго тримаємо!
О одинайцятій годинї перед полуднем був поїзд на найвисшім місци водного дїлу між обома океанами, в провалї Бріджер, 7524 стіп над поверхнею моря. Ще треба було переїхати яких 200 миль, щоби дістати ся на розлогі, аж до Атлянтийского океана сягаючі рівнини, незвичайно пригідні для будови зелїзниць.
Вже показували ся перші жерела рік, що спливають до Атлянтийского океана, побічні ріки і допливи горішної Плятте-Рівер. На цїлім північнім і всхіднім овидї здіймав ся величезним півколесом середний вал північної части Скелистих гір з верхом Пік-Лєрамі. Між тим кривим гірским хребтом а зелїзницею розложили ся величезні долини, поперерізувані многоводними ріками. По правій руцї дороги здіймали ся перші узгіря головного ланцуха, що простяг ся на полудне аж до жерел Арканзаса, одної з великих побічних рік Міссурі.
О пів до першої минули подорожні Форт Геллєк, що панує над цїлою околицею. За кілька годин можна було переїхати Скелисті гори і була надїя, що поїздови не приключить ся вже нїяка небезпечна пригода в тій непевній околици. Снїг перестав падати і настала погода, хоч суха та зимна. Птицї виполошені машиною поутїкали а й медведїв, вовків та нїяких иньших зьвірят не можна було добачити на тій рівній, обширій пустини.
По добрім снїданю в ваґонї засїв пан Фоґ і єго товариші на ново до віста, що, як здавалось, тягнув ся в безконечність. Нараз роздав ся острий свист льокомотиви і поїзд задержав ся.
Паспарту виставив голову крізь вікно, але не міг нїчого замітити, що здержало би поїзд. Стациї також не було.
