Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/122

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 118 —

стараємось зайняти дороги до Волочиськ і Жмиренки, а я займу шлях на Староконстянтинів.

— Добре, пане сотнику! — відповів за всіх бунчужний.

— А ти, стара, гляди мені! — повернувся сотник до баби. — Йди до дому, та нічо не кажи нікому, бо застрілю!…

Баба стала хреститися й присягатися, але її ніхто вже не слухав.

Козаки натягнули попруги і рушили в дорогу. Кожний з них мав собі на думці, як найліпше виконати дане завдання, а тому їхали мовчки й обережно.

Вечірня мла вкрила гори й доли і навколо панувала мертва тиша, коли сотник Гонибіда зупинився і сказав:

— Стій! Заки я пройдусь до вітряка і повернуся назад, ви розділіться на чети і приготуйте кулемети.

Козаки не питали його, чого він туди йде, бо добре знали, що ніхто так добре не справиться з ворожим вартовим. З сотником поїхало два козаки.

***

Три тіні, скрадаючись, підійшли до самого вітряка.

— Вартовий! Ти спиш, вартовий!…

— Я тут! — почувся голос десь від землі і вслід за цим зявилась темна постать людини з рушницею в руках.

— Спиш с… с… і не чуєш нічого!… — крикнув сотник? — Навіть не бачив, як ми на розвідку їхали?… Спав, га?!…

— Ні, не спав! Я стомився і присів трохи відпочити!… — виправдувався вартовий, пильно праглядаючись до сотника; його надто вразив знайомий голос.

— Якже ні, як спав! — перебив сотник. — Ледащо!…

— Хрест святий, що не спав! — присягався вартовий.