злочинців, ні свідків цього злочинства. Для всіх було все одно: був чоловік, нема чоловіка… Правда, для мене було ясне ще й те, хто саме його вбив, але я мовчав, дивлячись, як тяжко побивався пан командант за своїм чемоданчиком, якого не знайшов між покинутими річами.
— Закопатиб його… — сказав хтось, так собі, між иншим.
Командант визвірився:
— Чорт з ним! Хай лежить собі! Краще подумалиб над тим, куди козаки запропастилися?
Всі ніяково промовчали, хоч всі добре знали, що це їх рук робота.
Ще через хвилину робота з перекладанням річей була закінчена і ми вирушили до свого обозу.
Серед поля залишився самотній волинський віз і скрівавлений труп його господаря…
Через декілька днів ми підїздили до маленького села Н., де мали зупинитися на довший час. Не бажаючи тягтись в куряві обозу, я сам оден вирішив піти вперед. Йдучи селом, в однім подвірю я почув несамовитий крик і плач. Серед загального голосу, як єрихонська сурма, гримів густий бас:
— Говорять тібє, с… с…, запрягай чічас лошадьов!…
Щось знайоме було в цім голосі. Я зупинився і став прислухатися. Густий бас затих і забренів тоненький тенорок:
— Я тібє покажу русінская морда! Ми нє какіє нібудь полякі, а найстоящії днїпровскіє украінцы… Сказано запрягать лошадьов, так нада запрягать.
В той час з подвіря вийшла заплакана бабуся. З невимовним жахом глянула на мій військовий кашкет і тихо привіталася:
— Слава Ісусу!
— На віки слава! — рідповів я. — Що там за крик такий у вас?
— Ой, проше пана, таке нещастє! Ваші козаки забірають наші коні.
— Кудиж вони забірають?
