— Нічого!.. Нічого!.. то так щось… Старі сльози нічого не варті… Я хотів просити вас, щоби ви допомогли мені сховати десь мою Сару… Можеб так у вас… ви христіянин, то булоб краще…
— Не турбуйтеся так… може ще й нічого не буде, а ви розходились як мала дитина… Йдіть краще до дому, та лягайте спокійно спати… Північ скоро… — сказав я.
— Ну, а Сара, донька моя?.. В дома страшно їй ночувати… Мені однаково, я вже старий, а вона молода ще, і все життя перед нею… От ви христіянин, так може.., вона не спалаб навіть, а тільки пересиділаб денебудь в куточку…
— Добре, добре! Щож я можу мати проти сього, але ви напевне знаєте, що в мене так не дуже то безпечно. Мене, як і Жида можуть струсити.
На якийсь час не стало слів. На столі тихо потріскував ґніт свічки і нерівне полумя розгоняло по кутках понурі тіні якоїсь трівоги. Стеля, здавалося, вгинклася під непомірною вагою злодійкуватих шелестів, що чулися на дворі.
Нагло почувся удар великого дзвону, слідом за яким щось остро крикливе вдарилось в міцно зачинені віконниці моєї хати і полетіло над дахами будинків, як розхрістаний привид. Арон зойкнув і прожогом метнувся в двері. Я хотів йому щось сказати, але тільки виглянув за поріг, думки десь зникли, слова завязли між зубами. — Те, що творилося в пітьмі ночі, важко уявити тепер.
Здавалося, що пекло викинуло з себе все злочинство минулих віків… Перед моїми очима гордо і свавільно здіймалися в гору кріваво-червоні смуги пожеж, а на вузеньких вулицях лютував і скаженів якийсь велетенський звір.
В повітрі бились чорні птахи людської злоби і диким ураганом реготалося злочинство… Тріщали двері, брязчали шибки в вікнах, голосили жінки, плакали діти… А над цим всім, десь високо під самісенькими хмарами, блукав роспачливий голос ґвалтового дзвону…
Моє рідне, тихе, лагідне містечко божеволіло в дикунських інстинктах своїх низин. — Там, де стояла
