— Головна вартість хутуристичних поез полягає в тому, що їх можна читати з гори в низ і з низу в гору — запевняє якийсь поет сивобородого „любителя искуств“.
А от в куточку й сам хутурист. Нахилившись до вушка якоїсь молоденької „шукачки краси“, захоплено говорить:
— Я можу прочитати свої поези лише тоді, коли їх ніхто не слухатиме.
Осторонь від усіх, майже коло самого порога, зігнувшись у „три погибелі“, — як кажуть наші знавці народньої мови, — сидить відомий белєтрист. Я знав його добре, але не хотів підходити до нього, бо бачив, що він не в гуморі. Його важко насуплене чоло було сумне й замислене.
Я дивився, як за ним стежать инші.
З кутка, коло самого хутуриста і його панночки, витріщилося дві пари зацікавлених очей. Обидві пари сих очей належали блідолицим ґімназистам, які побожно позирали на автора таких чудових творів, як „Регіт Віків“ і „Поломінь Чуда“.
— Дивись! Він скоро лисий буде! — каже оден ґімназист.
— Тоді в нього чоло стане виразом найбільшого натхнення! — промовляє другий ґімназист.
— Хіба?…
— Звичайно!… Як у Льва Толстого…
Белєтрист, — наскільки я його міг відчути й зрозуміти, думав про те, чи давати служці „чайового“, чи не давати? Як давати, так давати, але тоді прийдеться в дома без цукру чайок пити. Отже, виходить так, що ліпше не давати. Можна буде з кимнебудь розпочати серіозну розмову, зробити таке заклопотано-поважне лице і помалу вийти за двері, там на східці і на вулицю. Аджеж і служка навіть мусить знати, що він не звичайна собі людина, а відомий белєтрист, якому ніколи думати про „чайового“ карбованця.
Враз до белєтриста підходить елєґантно зодягнений добродій. Цього добродія я знав ще тоді, як він був „розпорядчиком“ кабінетів у „Семадені“. Те-
