„ОТАМАНША СОКОЛОВСЬКА“
(Із записної книжки).
Люблю осінний шум золотих гаїв і смуток счорнілих стерень, над якими дзвінко курличуть журавлі. Тоді так хочеться бути самотою, щоб чути голос своєї душі, щоб забутися на все на світі. Инколи, було, вийдеш за село, зайдеш до злотолистого гаю, візьмеш на долоню пожовклого кленового листочка й тихо відчуваєш його прекрасну смерть… Тоді, мимоволі, згадуються давно минулі зелені весни, розгортаються шпальти життя, а там — що не літера, так болюче почування… і, якби так ті всі почування перетворити в дорогоцінне каміння, то ними можна булоб оздобити всі межі й обміжки рідних піль…
Що не рік, так смутнійшає зір, що не осінь — глибшає туга за минулим і зростає зневіра в людей. Стиснувши в грудях серце, ждеш і прагнеш нових зявищ Революції, наче в них може бути втіха якась?.. Революція, як і коханка, не може дати того, чого так настирливо просить душа… Збагнути всі примхи Революції й задовольнити її вимоги зможе лише той, хто зробив з себе машину будуччини й знищив у собі всяку людяність. Що до мене, то я втікаю з крикливих базарів могутньої крамоли, бо відчуваю в собі свої власні духово-життєві потреби…
Як перехожий старець, з патерицею в руках і молитвою на устах, спотикаючись, бреду безмежними просторами своїх і чужих піль і не можу знайти того,
