рукавцем і жовті чоботи. Коло пояса висіла крива шабля, за держало якої він тримався обома руками. Похитуючись на ногах то на ліво, то на право, він гукнув до мого провожатого:
— Кого ведеш, Мацапуро?
— Не турбуйся, Броневиче! Свого веду! — відповів провожатий.
— Який же він свій, коли в нього ніс жидівський?.. Давай його сюди, так я трошки шаблю погострю! — не втихомирювався незнайомий.
— Слухай-но, Броневиче! — Не говори чорт зна чого! Чоловік зовсім наш і я його до отамана веду — умовляв мій провожатий.
— Мовчи, дурню! — крикнув Броневик. — Сам бачу, що не Жид, а тільки пожартувати думав!.. Веди його краще до мене, бо отаман сидить тепер в своєї любої вчительки…
В хаті, куди мене привів провожатий, господарював Броневик. Рішучим, не знаючим лагідности голосом, він давав свої розпорядження. Чотири його товариші, в тім числі і мій провожатий дядько, метушливо запобігали перед ним. Як видно, то він серед них користувався великою пошаною, бо навіть і жвава молодичка, що поралась коло печі, була до нього не байдужа. Правда, вона сют-тут позирала своїми карими очима й на мене, але, напевне, її більше цікавила моя міська одежа, ніж я сам.
Скоро молодичка прибрала на столі, як враз зявилася пляшка самогону й добра закуска. Вся компанія розсілася за столом і стала частуватися. Частували й мене та ще й так щиро, що годі було відмовитися. Пили самогон, їли печену курку з паляницею, розмовляли й сперечалися.
— Не був би я Броневиком, щоб ще не закінчив жидівської сотні! — говорив Броневик. — Вже маю цілих девятьдесять. Всього десять штук не хватає до сотні. Сьогодня, як сказав отаманови, що мушу закінчити жидівську сотню, то він аж у гору підскочив від злости. Розкричався, що начеб то я гублю всю його справу… А сказати по правді, то не я його гублю,
