натерес: се „Совсѣмъ друтой человѣкъ,“ у которому, хоть и не ярко и не живо, більш аналітично ніж колоритно, а все досить ясно представлено, як такі верстви народу, як саздати (додай писарі, усякі полупанки) робляться ні сим, ні тим тратять усяку душу и стають якимись автоматами, у сути діла нещасними, од нимаючимицвіт життя" и у близьких з ними. Сієі теми ніхто не міг би розвити так ясно перед публикою у Россиі, як украінскі пясателі, — а ся тема має интерес для усіеі Россиі, як для землі сельско-крестянскоі. Але, щоб зачерпнути усю глибину сёго поважного морального питання, треба стати не тільки на національний погляд, що, мовляв, уся біда через те, що змосковивсь чоловік, а поставити перед собою сю тему як загальну психологічну задачу про интереси и цвіт життя сельского и міщанского, на вного и такого, що наівність стратило а свідомости и широких идей не набралось.
(Дальше буде.)
Призвольте, ш. пане Редакторе, и міні в сій важній справі народного язика голос забрати и свою гадку виповісти. Я у повні годжуся з засадою Вп. Сакуна, що ,,нам треба задля розвою нашої литератури писати Украінською[2]) мовою а не яким небудь з Украінських говорів – ми не повинні тіснити натовпу провинциялизмів в нашу литературню мову, а повинні дати повну свободу в литературній річі провинциялизмам завжди (завсігди) народнім й оригинальним як це робила Основа, що видавалась в Петербурзі." На перший погляд, здаєцця, и п. В. в своій статі: „в справі народнёго язика" притакує за п. Сакуном та повідає: що в нашім литературнім язиці „потреба приняти в головнім оден говір; — язик литературній може вважатися головною рікою, котру засиляють нарічия — ніби притоки“. Але зараз домагаєцдя п. В. в литературній мові завести певну одностайність в формах, а сказати б словами п. Сакуна, домагаєцдя „вигнання провинциализмів" з литературнёі мови и надання іі ідноформного характеру.
