Дяковець. В ту ж мить він пакує собі кулю в лоб з револьвера. Ще є двох моїх забитих. Кричу отаманові Хмарі, щоби з кількома своїми здержував ворога, а ми відходимо. Кричу: „На коней!“ Зникаємо хутко в гущавині. Доїздимо до багна в ярі. Спускаємось у низ, переходимо з трудом через нього і на другім боці залягаємо, щоб ослонити відворот Хмари.
Саме в пору, бо Хмара зі своїми козаками втікає, а за ним гонять червоні. Один величезний москаль догнав мого козака з відділу Хмари і списом у вухо пробив йому голову. За секунду і він летить з коня від стрілу. Хмара в констернації, бо думав, що то большевики стріляють. Гукаємо до нього, щоби скорше переїздив багно: ледве його коні проскочили, бо гразюка була вже розмішана. Червоні стративши кількох забитих, зникли. Ми ідемо дальше на південний захід до залізниці.
На стації Комарівці бачимо під парою большевицький панцирний потяг, тому з лісу в ліс через залізничий шлях проскакуємо всі разом. Червоні нас, видко, не зауважили, бо не реагували.
Посуваємося в район отамана Голюка, — але де він? До нас він, безумовно, не міг долучитися в часі бою. Правда, чули ми в кількох кілометрах стрілянину: може то Голюк турбував червоних? Коли ми виїхали з Вовковинецьких хуторів, то біля Комарівців побачили кілька сотень червоної кінноти. За нами у віддалі 5 — 6 км. іде також кіннота. Ідемо в білий день, бо треба вирватися з цього большевицького оступу.
Врешті доїздимо до лісу, де живе самітна родина, дід з бабою. Большевики доганяють нас: цілий полк з
