Василь підніс пляшку до рота. Обличчя його зробилось червоне, він витягнув свої м'язисті руки.
— Немає горілки! — гукнув.
Він ще раз потягся, схилився на стіл і заснув. Сергій погасив лямпу й ходив по темній хаті.
— Чом я прийшов сюди, до тітки, — думав він, — хіба в мене були коли родичі? Чого вона здається така променяста?
Він почував себе докраю спорожнілим. Ніколи йому не було ще так важко, як тепер, він сам собі був неприємний.
Отже, він струснув з себе ці думки. Приступивши до вікна, він підніс свої очі до неба й у великих просторах розтанула його туга. Його погляд потопав у безоднях між зорями й приймав йому в душу невимовну глибінь.
— Там моя оселя, — гадав він, — а тут я — вигнанець,
Ввечері пили чай утрьох: тітка, Галочка й Сергій. Говорила тітка. Вона розповідала сьогочасне життя: душу оплутали, дихати без дозволу не можна, білизну на облік беруть, зайвий стілець однімають… І це зветься комунізм?
— І як це нудно, мамочко про комуністів, — промовила Галочка. — От літо минає, холодно буде зима, бр-р…
— Зима! Тобі аби гуляти! — скрикнула тітка. — Хіба ти згадуєш утопленого батька, хіба тобі болить моя туга? Ти ще їм служиш, спину гнеш!
Тітка голосно заридала. Галочка ніяково схопилась і підбігла до неї.
— Геть, геть! — гукала тітка. — Ти сама більшовичка!
