— Го-го-го, — зареготав Василь своїм колючим реготом; — страшно думати, а не робити! Ти не думай!
— Страшно… — знов прошепотів Сергій.
Василь ударив себе в груди.
— Слово чести, ти не був такий боязкий! Воістину, жінка нагонить страх, коли її не жахнути заздалегоди!
Він вибив об каблук люльку й знову запалив. Люлька пихкала, ніч синішала й холодніша перед світом.
— Піду додому, — понуро промовив Сергій; — прощай, Василю.
Він повернувся й пішов геть, зникаючи між обрисами дерев. Замість кроків було чути тільки зникливе шелестіння трави й піску.
Василь встав й витягнув обачіч руки, мов на хресті розпинаючись. Надходили доби, коли він не міг спати.
А на другий день увечері, коли Сергій погасив лямпу й укрився навіть, до нього в кімнату зайшла тітка,
— Спи, спи, — промовила вона; — я на хвилинку… Ти маєш карафку на воду?
— Ні.
— Завтра я поставлю тобі карафку з нашими визерунками. Переховала таки.
Вона обережно сіла на край ліжка. Потім раптом мов упала йому на груди й обсипала його обличчя палкими поцілунками. Сергій трохи підвівся.
— Що ви, тьотю?
Вона плакала й сміялась,
— Прости, змучилась я, занудьгувало серце! Ти-ж один рідний, одна надія…
