Вона піддалась і почала віддихувати. А коли заговорила знову, її голос був кволий і благальний.
— Вибач… Кипить душа… Я стільки терпіла… Я викохала собі думку про помсту, як дитину, як бога… Але як дійти її? Слухай, ми, інтелігенти, домислюємось тільки згодом до того, що чинить простий розум. Повстання! Чуєш — повстання! Ти непевний перемоги? Все-ж за нас: руїна, народній гнів і їхнє безглуздя! Ми підемо в наші села й скажемо їм… О, я знаю їхню душу, я заграю на ній! А щоб вони не думали, що ми за свою землю, за панство, ми їм подаруємо ту землю! Так, дамо документ! Нам помсти треба, а не землі! А наші землі — два повіти — яка сила людей! Ти будеш ватажок, ти будеш перемагати, а я мститись. Я скрізь буду з тобою. О, ти будеш вдоволений з мене! Чуєш?
Сергій мовчав. Все, що казала тітка, було йому чуже.
Вона гукнула:
— Ти чув, кажи!
Він підвів до неї очі і в напівтемряві побачив її знову близько себе. Йому здалося, що вона вже напружила руки, щоб уп'ястися йому в груди й горло.
— Я розумію вас, тьотю, — поволі відповів він; — але це неможливо.
Вона одскочила од його далеко й крикнула з кутка:
— Неможливо? Ти не хочеш?
— Неможливо, — відповів він; — бо в мені немає ненависти.
Тітка мовчала, навіть дихання її не чути було.
