— Ви живий там? — спитав завідувач.
— Ох, живий… Тільки ноги мої…
— Бандити, — шепнув завідувач.
І справді, зруйнований потяг оточили верхівці.
Їхній бравий отаман ґречно промовив над руїнами:
— Панове, тут трапилась невеличка паника. Ми мали цілком певні відомості, що це військовий потяг. Я вас не затримую, можете їхати далі.
Вони забрали червоноармійців і подалися геть.
— І нащо оті з'їзди? — питав секретар; — з'їдуться, побалакають та й назад. Пуття ніякого. І доклад мій десь з портфелем загинув.
Вирішили поранених однести до станції. З уламків робили ноші. Витягали з-під руїн обрубки. Почали носити, вечір прийшов. А дощ падав, землю болотом крив.
На маленькій станції складали поранених вряд на підлогу. Прийшли глядачі, вболівали.
А на ранок, ніч у кутку перебувши, завідувач із секретарем раду радили.
— Назад вернімся, — з жалем казав секретар, — з'їзд уже вчора почався. Назад — п'ятнадцять, а вперед — тридцять п'ять. Куди-ж там мені пішки — ноги, як у лабетах.
— Ви — кваша, — сердився завідувач. — А боротися? Вам намаж та в рот?
Пішли, обминаючи села. До них пристали: баба спекулянтка з торбою через плечи й гускою в руках, та студент, що поспішав на навчання.
— Оце по-мойому, — казав завідувач, — хоч помалу, так певно, по-простому.
Коли двадцять верстов пройшли, зробили спочинок. Баба спекулянтка видала всім по шматку
